Микола Леонтович: биография

Творчість

Основу музичної спадщини Леонтовича складають хорові мініатюри - обробки українських народних пісень, які й понині є неперевершеними й виконуються всіма українськими хорами в Україні та діаспорі. Це зазначені великим талантом композитора перлини народного мелосу «Щедрик», «Козака несуть», «Дударик», «З-за гори сніжок летить», «Женчічок-бренчічок», "Гаю, гаю, зелен розмаю" і багато інших. На основі українських народних мелодій Леонтович створював цілком оригінальні самобутні хорові композиції, всебічно художньо переосмисливши їх, надавши їм неповторного звучання. Леонтович був одним з перших серед майстрів української музики, які по-новому інтерпретували фольклор, використовуючи музичні досягнення європейської музично-хорової культури. Разом з тим почерк Леонтовича вирізняється з-поміж інших граничною гнучкістю і природністю руху голосів, ювелірною шліфовкою деталей. Леонтович вдало використав традиції імпровізаційності в творчості українських кобзарів, які кожну нову строфу тексту пісні інтерпретували по-новому. Леонтович застосовував темброву варіантність виконання народних рапсодій у своїх обробках, надаючи хору можливість розкрити велике розмаїття гармонії, контрапункту. Послідовно втілюючи в своїх обробках ідею гармонізації та поліфонічності, Леонтович, маючи глибоку й різнобічну музичну освіту, широко використовував найкращі досягнення світової хорової техніки.

Тематика хорових мініатюр композитора надзвичайно різноманітна. Це обрядові, церковні, історичні, чумацькі, жартівливі, танцювальні, ігрові пісні. Одне з центральних місць у творчості Леонтовича посідають хори на побутові теми. Це, зокрема, «Ой у лісі при дорозі», «Ой темна і непримітна нічка», «Мала мати одну дочку», «Ой з-за гори кам'яної». Вони характерні динамічним розгортанням сюжету, активною драматизацією подій та образів. Зразком такого високого драматичного піднесення може служити народна пісня «Пряля», в якій Леонтович досяг рівня трагічної балади.

У піснях-реквіємі «Козака несуть», «З-за гори сніжок летить», «Смерть» Леонтович талановито переосмислив мелодику народного плачу, використовуючи специфічне звучання окремих голосів та цілих хорових груп, застосовуючи різні хорові звукові ефекти, наприклад, спів із закритим ротом.

Найвищим досягненням композитора вважаються пісні «Щедрик» і «Дударик», в яких Леонтович досягнув максимальної ритмічної організації. Особливо популярним був і залишається «Щедрик», в якій органічно поєднуються прийоми народного багатоголосся з досягненнями класичної поліфонії, і кожен голос відіграє цілком самостійну виразні ролі, відтворюючи найтонші зміни настрою в пісні, подаючи кожен художній образ у граничному завершенні.

Відкриття

1 лютого 1921 значна група діячів культури, професори і студенти зібралися в Київському музично-драматичному інституті імені Микола Лисенко, щоб за християнським звичаєм відзначити 9 днів після смерті Миколи Леонтовича. Побіжно, але з великою відповідальністю спорядили концерт з творів Леонтовича, виступили зі словами жалю і скорботи. На цій зустрічі було створено Комітет пам'яті Миколи Леонтовича, який пізніше оформився як Музичне товариство імені Миколи Леонтовича. До цього товариства входили такі відомі українські художники, як Борис Лятошинський і Павло Тичина, багато хто з членів суспільства, як наприклад Лесь Курбас і Гнат Хоткевич, пізніше розділили трагічну долю Леонтовича, загинувши від рук представників московських спецслужб. Саме ж ім'я Леонтовича було «визнане неактуальним для радянської епохи», і фактично залишалося таким до середини 1950-х.