Владислав Ходасевич: биография
У цьому вірші герой вже цілком вписана в нову реальність: «міліцейський» не викликає у нього страху, а власна готовність обібрати труп - пекучого сорому. Душа Ходасевича плаче над кривавим розпадом звичного світу, над руйнацією моралі і культури. Але оскільки поет слід «шляхом зерна», тобто приймає життя як щось не залежне від його бажань, у всьому намагається побачити найвищий сенс, то й не протестує і не відрікається від Бога. У нього й раніше було не саме приємне думку про світ. І він вважає, що в гримнула бурі повинен бути вищий сенс, якого дошукувався і Блок, який закликав «слухати музику революції». Не випадково свій наступний збірник Ходасевич відкриває віршем «Музика» 1920 р.:
Цю музику «зовсім вже ясно» сли ¬ шитий герой Ходасевича, коли коле дрова (заняття настільки прозовий, такий природний для тих років, що почути в ньому якусь особливу музику можна було, лише побачивши в цій кілку дров, в розрусі й катастрофи якийсь таємничий промисел Божий і незбагненну логіку). Уособленням такого промислу для символістів завжди була музика, нічого не пояснює логічно, але долає хаос, а часом і в самому хаосі виявляє сенс і відповідність. Пернаті ангели, сяючі в морозному небі, - ось правда страждання і мужності, яка відкрилася Ходасевич, і з висоти цієї Божественної музики він вже не зневажає, а шкодує всіх, хто її не чує.
Збірка «Важка ліра»
У цей період поезія Ходасевича починає все більше набувати характер класицизму. Стиль Ходасевича пов'язаний зі стилем Пушкіна. Але класицизм його - вторинного порядку, бо народився не в пушкінську епоху і не в пушкінському світі. Ходасевич вийшов з символізму. А до класицизму він пробився через всі символічні тумани, не кажучи вже про радянську добу. Все це пояснює технічне його пристрасть до «прозі в житті і у віршах», як противаги хиткість і неточності поетичних «красот» тих часів.
У той же час з його поезії починає зникати ліризм, як явний, так і прихований. Йому Ходасевич не захотів дати владі над собою, над віршем. Легкому диханню лірики волів він інший, «важкий дар».
У цьому збірнику з'являється образ душі. Шлях Ходасевича лежить не через «душевність», а через знищення, подолання і перетворення. Душа, «світла Психея», для нього - поза справжнього буття, щоб наблизитися до нього, вона повинна стати «духом», народити в собі дух. Різниця психологічного й онтологічного початку рідко помітніше, ніж у віршах Ходасевича. Душа сама по собі не здатна його полонити й заворожити. (NB а мені видається, що це твердження-нісенітниця-коментар читача)
Але в тому-то й річ, що «проста душа» навіть не розуміє, за що її любить поет.
Вона обмежена собою, чужа світу і навіть її власникові. Правда, в ній спить дух, але він ще не народжений. Поет відчуває в собі присутність цього початку, що з'єднує його з життям і з світом.
Поет-людина знемагає разом з Псіхеєю в очікуванні благодаті, але благодать не дається задарма. Людина в цьому прагненні, в цій боротьбі засуджений на загибель.
За рідкісним винятком загибель - перетворення Психеї - є й реальна смерть людини. Ходасевич в інших віршах навіть кличе її, як звільнення, і навіть готовий «штрикнути ножем» іншого, щоб допомогти йому. І дівчині з берлінського трактиру шле він побажання - «лиходієві попастися в пустельній гаю ввечері». В інші хвилини і смерть йому не представляяется виходом, вона лише - нове і найжорстокіше випробування, останній спокуса. Але і спокуса цей він приймає, не шукаючи порятунку. Поезія веде до смерті і лише крізь смерть - до справжнього народження. У цьому онтологічна правда для Ходасевича. Подолання реальності стає головною темою збірки «Важка ліра».
Наведені сім рядків насичені складними смислами. Тут знущання над буденною, новою роллю поета: це вже не Орфей, а швидше міський божевільний, щось бормочущій собі під ніс у замкнених дверей. Але «Сам погубив - тепер шукай ...» - рядок явно не тільки про ключі або пенсне в прямому сенсі. Знайти ключ до нового світу, тобто зрозуміти нову реальність, можна, тільки вирвавшись з неї, подолавши її тяжіння.
